Я дивлюся на фотографії веселого рудоволосого п’ятирічного хлопчика. Ось він з мамою на море, ось в садку на ранку. Не можу повірити, що ця дитина переніс рак. А ось ще фото — шестимісячний малюк на руках у мами, під ключицею у нього катетер. Голівка дитини без єдиного волоска.

— Пухлина у Мирона виявили на УЗД в чотири місяці, — каже Інна, мама хлопчика. — І вона була вже велика — вісім на дев’ять сантиметрів, займала весь животик. А в печінці побачили метастази. Наші кропивницкие лікарі відразу почали звинувачувати мене, що це я пропустила хворобу у своєї дитини. Хоча ми ходили на всі планові огляди педіатра, здавали аналізи. Я відразу вирішила їхати в Київ, в Інститут раку. Моя мама поїхала зі мною. І поки ми чекали прийому у лікаря, вона побачила оголошення. Там було написано, що неподалік є будинок в приватному секторі, де можна якийсь час пожити з онкохворим дитиною. Вона подзвонила, розповіла нашу історію, і нам запропонували приїхати. Хто б міг подумати, що ми будемо цілих дев’ять місяців зупинятися на «Дачі» (будинок, який орендує благодійний фонд «Запорука» для безкоштовного проживання онкохворих дітей з батьками. — Авт.). Все це ми проходили складне лікування: курси хіміотерапії, операцію. Зараз Мирону п’ять років, і онкозахворювання у нього вже немає.

Коли озираєшся назад, розумієш, що до одужання сина привела ланцюжок щасливих випадковостей. Це і зустріч з неймовірними лікарями, і з «дачниками» — сім’ями, які жили разом з нами, а також з іншими людьми, які допомагали нам.

Напередодні операції (19 лютого 2015 року) я шукала якісь знаки згори, які б допомогли. Ми з синочком підійшли до вікна і побачили подвійну веселку. Уявляєте, і це в лютому! Тоді я сказала Мирону: «Синку, це тобі знак. Ти мусиш пережити операцію, ти повинен перемогти рак!»

Зараз син ходить у дитсадок, грає з дітьми, загалом, у нього все добре.

Раніше «ФАКТИ» розповідали історію Юлії Савченко з райцентру Лубни Полтавської області, яка перемогла рак завдяки унікальній операції, проведеної дитячими онкологами та кардіохірургами.

«Коли Мирону було близько чотирьох місяців, я помітила, що його живіт ущільнився, а потім виявила збільшений лімфовузол на голові»

— Я пережила сильний стрес під час вагітності — розлучення з чоловіком, — каже Інна. — Це підірвало моє здоров’я. Третє УЗД показало, що у дитини кіста нирки. Але після народження його обстежили і сказали, що вона не збільшується. А через три місяці її взагалі на УЗД не побачили і вирішили, що кіста зникла. Коли Мирону було 3,5 місяці, я помітила, що його живіт ущільнився, а потім виявила збільшений лімфовузол на голові. Одного разу у дитини підвищилася температура, і я викликала спочатку одного педіатра, потім іншого. Вони сказали, що це вірус. У Мирончика все минуло, і я заспокоїлася. А даремно… На плановому огляді у педіатра в чотири місяці у дитини діагностували новоутворення.

«Новоутворення у Мирончика діагностували в чотири місяці», – каже Інна

Щоб Інна швидше потрапила до потрібного лікаря в Інституті раку, знайома порадила їй сказати «кодове слово» — назвати ім’я чиновниці з Моз.

— Мені втрачати було нічого — потрібно рятувати свою дитину, — каже Інна. — Я набралася сміливості, зателефонувала лікаря і домовилася, що привезу сина. На наступний день Мирончику вже капали першу «хімію». Всього їх було шість — чотири курсу до операції і два після. Кожен тривав вісім-дев’ять діб без перерви. А мамі паралельно потрібно годувати дитину грудьми, готувати їжу, купувати продукти, їсти, ходити в туалет і душ, здавати аналізи дитини в лабораторію. Поки знаходишся у палаті, тобі допомагають ті, хто поряд — такі ж мами з дітками. Коли курс закінчувався, ми їхали на «Дачу», де жили до наступної «хімії». Там, звичайно, було набагато легше. Головне, що люди, які тебе оточують, самі перебувають у такому положенні, розуміють і підтримують. За ці дев’ять місяців ми стали як сім’я.

Мирончику довелося пройти шість курсів хіміотерапії. Фото з сімейного альбому

Під час лікування Мирончику довелося боротися і з вірусом.

— Нам потрібно було починати наступний блок «хімії», але синочок раптом почав якось дивно кашляти, — продовжує Інна. — Лікар порадив сиропи, антибіотики. Думала, що подлечимся і будемо проходити хіміотерапію. Але наш лікар вирішив відправити нас додатково зробити аналіз на цитомегаловірус. І дійсно, титри були сильно підвищені. Робити «хімію» при цьому вірусі категорично не можна: це може призвести до летального результату. Ми поїхали додому. У Кропивницького ніхто з лікарів не брався лікувати піврічного онкохворої дитини, і я взяла відповідальність на себе. Давала синові призначені препарати на дому. Коли титри знизилися, ми продовжили хіміотерапію.

Читайте також: «Я стала медиком, бо розумію онкохворих дітей»: історія перемогла рак українки

Пухлина у Мирончика зменшилась на 96 відсотків, і була призначена операція по видаленню правого наднирника.

— Наш хірург Михайло Стібка сказав, що втручання нескладне і займе приблизно півгодини. Мирончика забрали, а я побігла в церкву на території інституту, щоб помолитися. Дивлюся, а вже година пройшла. Біжу назад — там тихо. Я чекаю, чекаю. Виходить лікар, підходить до стіни й повільно сповзає на підлогу. Я сідаю поруч. Лікар розповів, що після операції протягом півгодини мій син не міг прийти в себе. Виявилось, це з-за того, що Мирончик руденький: анестезію такі діти переносять гірше, ніж інші. Тільки от після «хімії» Мирон облисів, і анестезіолог не знав, який у нього колір волосся. Тому і наркоз йому дали такий, як звичайно. Ось як буває!

Через три дні після операції Мирон вже бігав по відділенню в ходунках. Потім ще були дві закріплюють «хімії», після яких Інна з сином поїхали додому.

“Зараз Мирончик ходить в садок, бавиться з дітками”, – каже Інна

— У Мирончика в печінці ще залишалися метастази, але вони стають кальцинатами, зменшуються в розмірах, — каже Інна. — Правда, на одному з контрольних обстежень повідомили, що в печінці з’явився підозрілий великий метастаз. Я відразу схопила диск із записом обстеження і поїхала в Київ. Показала запис лікарям в трьох різних клініках. Вони подивилися і сказали, що у Мирончика все добре. Тепер ми періодично робимо УЗД, спостерігаємо за рештою наднирковою залозою, здаємо аналізи на гормони. А Мирончик ходить в садок, бавиться з дітками.

Життя на «Дачі»

З президентом благодійного фонду «Запорука» Наталія Оніпко ми зустрілися на «Дачі». Фонд орендує цей будинок вже сім років. Зараз тут знаходиться шість сімей. Сюди приїжджала Інна з Мірончиком, тут живе героїня проекту «Здійсни мрію» Єва Шкулка, про яку «ФАКТИ» писали в березні цього року.

— Наш фонд існує вже 14 років, — розповідає Наталя. — Ми завжди допомагали онкохворим дітям. «Дача» — це лише один з проектів фонду, але він для нас найважливіший. Зараз якраз йде будівництво нового центру, в якому дітки з онкозахворюваннями зможуть безкоштовно жити зі своїми батьками під час лікування. Ми дуже поспішаємо добудувати його, так як до кінця 2020 року договір оренди закінчиться, і сім’ям потрібно буде з’їхати з нинішньої «Дачі». Ми вже багато чого зробили, але ще залишаються внутрішні роботи, опалення. Нам фінансово допомагає багато небайдужих людей і компаній. У новому центрі зможемо розмістити вже 15 сімей.

«З дня заснування наш фонд допомагає онкохворим дітям. «Дача» — це тільки один з наших проектів, але він для нас дуже важливий», — говорить президент благодійного фонду «Запорука» Наталія Оніпко

Я заходжу у двір великого триповерхового будинку. На території своя майданчик, гойдалки, будиночок для ігор. А всередині «Дачі» — велика ігрова кімната з безліччю іграшок. Тут грають троє діток. Дівчинка Єва з радістю погоджується показати свою кімнату, де вона живе з мамою і татом.

— У Єви пухлина мозку, — каже Наталя. — Вона тисне на зоровий нерв, тому дівчинка швидко втрачає зір. Єва проходить курс хіміотерапії, щоб зупинити зростання пухлини. Вона з батьками живе на «Дачі» вже два роки. Сім’я з міста Антрацита, повертатися їм просто нікуди — зараз це окупована територія.

Ще до того, як «Дача» заробила, я допомагала Інституту раку і бачила, як розвалюються сім’ї з-за того, що дитина захворює і мама довгий час змушена перебувати поруч з ним у лікарні. А тато залишається в рідному місті один. Я хотіла, щоб і тато, і бабуся, і братик або сестричка могли приїхати до хворої дитини, пожити з ним. Адже лікування раку дуже тривалий. Я бачила такі будинки при лікарнях у різних європейських містах. У деяких з них є навіть стерильні бокси, щоб дитина, в якої нульовою імунітет, міг знаходитися не в лікарні, а в домашніх умовах. У нас боксів поки немає, але я дуже хочу, щоб дітки могли проходити хіміотерапію амбулаторно, як це робиться за кордоном, і поверталися на «Дачу» в той же день, якщо, звичайно, дозволяє їх стан.

Зараз йде будівництво нового центру, в якому зможуть безкоштовно жити 15 сімей з дітьми, що проходять лікування від раку. Так він буде виглядати

— Як ви збираєте кошти, щоб добудувати новий центр?

— За цей рік було кілька благодійних акцій на підтримку будівництва «Дачі». Але про одну з них хочеться розповісти докладніше. Українська біржа благодійності, яка допомагає нам збирати кошти на всі наші проекти, запропонувала до Дня матері написати в соцмережах невеликі історії про те, чому мамам так важливо бути поруч з дітьми, опублікувавши їх під хештегом #мамапоруч, а також перевести на будівництво «Дачі» суму від ста гривень. Всі, хто написав свої історії і перевів гроші, автоматично брали участь у розіграші призів, який відбувся у День матері, 12 травня. Найдорожчим лотом було прикраса від ювелірного дому за 53 тисячі гривень. Його виграла наша давня благодійниця. Вона вирішила не забирати прикраса, а залишити його нам. Ми були настільки вражені, що не змогли стримати сліз. Завдяки цій акції фонд зібрав 700 тисяч гривень.

Читайте також: У Києві влаштували справжнє свято для дітей, які перемогли рак: як це було

— Я бачу, що в хаті висить багато фотографій дітей, які вже вилікувалися, а тепер виросли і живуть звичайним життям. Вони підтримують зв’язок з фондом? Приїжджають на «Дачу» до хлопців, які зараз борються з раком?

— Звичайно. Два рази в рік ми разом з Малою академією наук проводимо «Табір переможців». Сорок дітей з усієї України, які перемогли рак, приїжджають до нас. У Пущі-Водиці проводять майстер-класи, командні ігри, курси профорієнтації. За час існування фонду на «Дачі» жили більше тисячі дітей…

«Ось вже 14 років фонд „Запорука“ фінансово підтримує психологічну службу при Інституті раку»

Наталія Оніпко, перекладач за фахом, розповідає, що, будучи в декреті, пішла на переговори з іноземною делегацією в Інститут раку.

— Мене настільки вразило побачене там, що я з головою пішла в благодійність. До створення нашого фонду три роки була представником італійської благодійної організації «Солітер» в Україні. У той час забезпечення інституту було настільки погане, що ми закуповували масло, сметану, рибу, робили пайки і роздавали їх мамам хворих діток. Тоді ж створили психологічну службу, яку фінансуємо ось вже 14 років. Також закуповуємо необхідне обладнання для Інституту раку і для Інституту нейрохірургії. Збираємо гроші діткам на операції.

«Зараз Мирону п’ять років, і онкозахворювання у нього немає», — каже мама хлопчика Інна. Фото з сімейного альбому

— Часто в «Фейсбуці» зустрічаються пости про збір коштів дитині на лікування онкозахворювання за кордоном. І великі суми — 200 тисяч євро і вище…

— Справа в тому, що багато видів лікування можна проводити і у нас в Україні, а наші лікарі-онкологи абсолютно не поступаються в професіоналізмі своїм іноземним колегам. Тому на лікування за кордоном ми збираємо гроші тільки в тому випадку, якщо українські лікарі не можуть допомогти. Це стосується пересадки кісткового мозку або імунотерапії, а також деяких видів діагностики. Кожен місяць ми відправляємо двох дітей, які пройшли хіміотерапію, на обстеження до Італії.

— Наскільки активно українці вкладають свої кошти в благодійність? Чи змінюється ситуація на краще?

— Звичайно. Люди більше жертвують, беруть участь у різних акціях, хоча і не так масово, як в Америці і Європі. Але ділитися грошима необхідно привчати. Наприклад, в США після «чорної п’ятниці», найбільшою розпродажі року, настає «щедрий вівторок». У цей день люди діляться своїми зекономленими коштами, віддають гроші на благодійність. Потрібно пам’ятати, що будь-який внесок дуже цінний. Вже рік в Україні працює найлегший спосіб допомогти — відправити sms-повідомлення. І якщо ви захочете допомогти у будівництві «Дачі» і готові поділитися десятьма гривнями, то просто відправте есемеску на номер 88 077. І все. Тоді ми добудуємо центр і здійсниться мрія наших «дачників».

Раніше «ФАКТИ» розповідали, як заняття малюванням допомогли десятирічній дівчинці перемогти рак.

Фото надане фондом «Запорука»